Третя й заключна частина огляду історії судової замальовки зіставляє французьку та російську традиції. Її практична цінність — показати, що рисунок із суду не просто замінював заборонену фотографію: він міг бути карикатурою, репортажем або способом пояснити сам процес.

Жанр зазвичай пов’язують зі США та Великою Британією, де художники малюють засідання через обмеження на фотографування. Але французька традиція сформувалася раніше, а в Російській імперії та СРСР теж з’являлися судові роботи — хоча й не склали такої ж популярної та стійкої школи. Відмінність тут не лише в техніці малювання: змінювалися аудиторія, завдання зображення і те, що суспільство хотіло побачити в суді.

Французька карикатура як коментар до правосуддя

Одним із ключових авторів французької традиції був Оноре Дом’є. У дитинстві він працював посильним при адвокаті, згодом вивчав академічний рисунок і захопився карикатурою. За образ державця Дом’є відбув пів року у в’язниці; пізніше його визнали одним із класиків французького живопису та карикатури.

Найвідомішою серією Дом’є стала «Люди суду». У ній він показував нерівний доступ до правосуддя, непрозорість ухвалення рішень, байдужість суддів і адвокатів, які перетворюють слухання на виставу. Це був не протокол засідання, а критичний погляд на інституцію та її учасників. Парадоксально, адвокати Парижа не любили його «глупі картинки», але карикатура Дом’є могла водночас бути знаком, що адвокат став відомим у професійному колі.

У Франції суди після революції стали публічнішими й привертали широку увагу. Їхні слухачі могли приходити сім днів на тиждень, а популярністю процеси змагалися з театральними виставами. Серед справ і подій були суперечки про рівність, політичні конфлікти та публічні страти, які скасували лише 1939 року. Для висвітлення судів існувала окрема газета La Gazette de Tribunaux, що регулярно писала про процеси.

Коли наприкінці XIX століття поширилася грамотність, преса отримала нову аудиторію. Видання залучали читачів гучними заголовками, сенсаційними подробицями та карикатурами, зрозумілими без довгих пояснень. Зображення з суду в такому середовищі могло одночасно інформувати й розважати. Ручна робота художника була частиною медійного механізму: суд давав сюжет, а малюнок допомагав швидко передати його читачеві.

Французька традиція згодом розширилася до коміксів про судові процеси. Приклад — справа Івана Колонни, обвинуваченого у вбивстві префекта Корсики. Після п’ятирічних пошуків його знайшли, а у 2007 році відбувся суд, що привернув значну увагу через зв’язок справи з політичною дискусією про незалежність Корсики. За слуханнями спостерігали карикатурист-ілюстратор Бернар Верлак, відомий як Tignous, і розкадровщик Домінік Паганеллі.

Обидва художники не мали юридичної освіти й раніше не працювали в судах. Саме позиція сторонніх спостерігачів стала частиною задуму: комікс передавав не тільки послідовність подій, а й те, як людина розбирається в процедурах. Стрілки, нотатки та пояснення допомагали читачеві зрозуміти, як свідки дають показання, як до справи долучають докази та яку роль має секретар засідання. Процесуальні кроки, які в сухому описі легко злити в один довгий список, на сторінці ставали діями конкретних людей.

Інший підхід показав Франсуа Бок, художник сатиричного журналу Charlie Hebdo. У січні 2015 року теракти в Парижі забрали життя 17 людей; серед атак був напад на редакцію журналу. У 2020 році почався суд над спільниками нападників — зокрема постачальниками зброї, ідеологами та інформаторами. Бок замальовував кожен день слухань, але відмовився від звичного легкого стилю та карикатурних елементів, пояснивши це етичними міркуваннями й потребою поставитися до справи з повагою.

Його роботи вийшли у двох форматах: хронологічному коміксі «Январь 2015» та окремій серії ілюстрацій для друку. Тут межі жанру видно особливо чітко: художник лишається репортером із олівцем, але змінює тон відповідно до теми. Легкий стиль не є універсальним інструментом, і в цьому випадку його свідоме обмеження було частиною авторського рішення.

Російський досвід: від реформи до Нюрнберга

У Російській імперії інтерес до судів зріс після реформи 1864 року. Вона проголошувала мету створити правосуддя, доступне людям і рівне для всіх перед законом. Нові судові процеси стали помітним суспільним явищем: змагальна модель, розвиток прокуратури й адвокатури та відомі учасники, серед яких адвокат Федір Плевако і прокурор Анатолій Коні, привертали увагу публіки.

Однак очікування від реформи не завжди збігалися з тим, як працювала система. Автор огляду описує суди і як інструмент економічного тиску на селян, і як установи, чию незалежність підважували політичні кризи. Ці суперечності відображали преса, карикатури, романи й живопис. У «Воскресінні», останньому романі Льва Толстого, звучить розчарування тим, що задум справедливого суду так і не був реалізований. Після публікації роману один із суддів відповів відкритим листом і дорікав письменникові, що той не знає буднів судді: браку фінансування, перевантаження справами та спроб відшукати правду в складних обставинах.

Картини про суд не тотожні замальовкам із засідання, але вони показують, як тема правосуддя входила в мистецтво. Серед прикладів — робота Олександра Волкова «В суде» 1867 року, де селянин використовує хресне знамення як доказ, і картина Костянтина Савицького «В ожидании приговора суда», створена після досвіду художника як присяжного. У ній показано родичок підсудного, які чекають рішення суддів у нарадчій кімнаті.

До власне судових зарисовок належить рисунок Володимира Кадуліна із процесу Бейліса в Києві 1913 року. Менш як десятиліття тому його помилково пов’язали зі справою Плевако, але перевірка підпису встановила автора. У процесі Бейліса єврейського походження обвинуваченого використали для звинувачення в ритуальному вбивстві, хоча, за описом матеріалу, доказів його вини не було. На рисунку Кадуліна зафіксовано момент, коли свідчення в суді давав рабин та історик єврейської культури Мазе, пояснюючи безпідставність тверджень про ритуальне використання дитячої крові.

Газета «Искра» частіше подавала суди через карикатуру. Художник А. І. Лебедєв спирався на побачені в залі типажі й додавав підписи, які пояснювали сцену. Це близько до французької судової карикатури: конкретні спостереження перетворювалися на узагальнений образ. Карикатура не замінювала повного звіту про справу, але давала читачеві короткий коментар до того, що відбувалося.

Кукринікси в Нюрнберзі

У радянський період важливим прикладом судової замальовки стали роботи Кукриніксів. Під час Великої Вітчизняної війни колектив був серед художників «Окон ТАСС» — серії плакатів, що продовжувала традицію «Окон сатиры РОСТа». На відміну від попередників, чиї плакати також навчали побутових і трудових правил, «Окна ТАСС» висвітлювали бойові подвиги, перемоги Червоної армії та висміювали ворога. Художники працювали інтенсивно, а через світломаскування вночі не могли відчиняти вікна майстерні; у матеріалі згадується, що від інтоксикації фарбами й розчинниками вони іноді втрачали свідомість.

У 1945 році Кукриніксів відрядили до Нюрнберга малювати процес над керівниками Третього рейху. Перед поїздкою художників, які мали звання майорів, підвищили до полковників: за словами матеріалу, це мало забезпечити їм належний статус. Спочатку вони мали працювати в глибині зали або на балконах поруч із журналістами. Згодом американський комендант суду, побачивши карикатуру «Последняя цифра» у газеті «Правда», дозволив їм малювати ближче до столу трибуналу.

Так художники могли спостерігати за підсудними, серед яких були Шпеер, Кейтель і Геринг. Геринг упізнав одного з авторів, Соколова, відомого радянською аудиторією за роботами воєнного часу. Кукринікси створювали карикатури для «Крокодила» та «Правды», а окрему роботу «Обвинение, Нюрнбергский процесс» датовано 1967 роком. Паралельно суд малював і ілюстратор Микола Жуков.

У сучасній Росії судова замальовка, за оцінкою автора огляду, залишається нішевою. Серед помітних прикладів він називає «Рисунки по делу» Павла Шевелева, присвячені справі ЮКОСа: художник прийшов на процес після того, як мати одного з обвинувачених сказала, що туди ніхто не ходить. Нинішня роль жанру, як її описано в матеріалі, змістилася від простого ілюстрування слухань до передавання емоцій і створення простору для обговорення. Судову процедуру можна переказати словами, але замальовка фіксує ще й те, як її побачив присутній у залі спостерігач.

В одному з історичних епізодів художникам довелося отримати звання полковників, щоб їх допустили до потрібного місця в залі. Для репортажу олівцем це доволі складний спосіб налаштувати доступ.